Сергій Унгурян ( 1979 р. - 2023р.): «Коли розквітнуть кульбабки»
До роковин смерті вірного сина України, нашого земляка Сергія Унгуряна та до #Всеукраїнської #акції #пам`яті "#Сонях".
Сергій Унгурян ( 1979 р. - 2023р.): «Коли розквітнуть кульбабки»
«Ми з ним жили в одному селі. Разом ходили до садочка, потім — до школи. Він був красивим, активним, передовим хлопцем — завжди з посмішкою, завжди з добрим словом. Його любили всі: і друзі, і вчителі, і я — з дитинства, без умов, просто тому, що без нього не мислила світу».
Після школи він вступив до індустріального технікуму, бо мав хист творити — не словами, а руками. Його доля — це доля будівельника, заробітчанина, чоловіка, який усе життя зводив дім за домом, мрію за мрією. Його руки знали тяжку працю: цеглу, бетон, пил, втому, але й відчували радість, коли на місці пустки виростала будівля. За роки праці він побував у Чехії, Франції, в Одесі. Навіть у Божому храмі сусіднього села є частинка його праці — стіни, до яких торкалися його долоні.
«У 2000 році ми побралися. У 2001 народилася донька Олена-Наталя, а у 2003 — син Василь. Ми жили просто, але щасливо». Щаслива сім’я — це коли дім наповнений сміхом дітей, теплом сердець і взаємною підтримкою. Донька й син — мов два промінчики сонця, що освітлюють кожен день батьків. В оселі панували любов, довіра й повага, а кожен вечір завершувався спільною розмовою, де звучало найважливіше слово — «разом».
Сергій ніколи не служив у армії, були проблеми зі здоров’ям. Після початку війни він хотів влаштуватися на роботу. Коли проходив медичну комісію, його визнали придатним до служби. 23 червня забрали з дому з речами і відправили на навчання у Львівську область.
Після навчання він служив у Чернігові кухарем. З часом у Донецькій області в Костянтинівці, де через значні втрати бригаду розформували, і Сергій вже служив у Черкасах. Потім став старшим солдатом-гранатометником 63 бригади на Чернігівщині село Ріпки.
«Я приїхала до нього у день нашої 23-ї річниці весілля — туди, де війна дихала порохом і болем. Він зустрів мене усмішкою, утомлений, але такий рідний, такий щасливий. Ми мовчали багато, бо слова здавалися зайвими — лише дивилися одне одному в очі, ніби хотіли запам’ятати кожен погляд. Тоді я ще не знала, що це — наша остання зустріч, але серце відчувало: ми прощаємося назавжди».
З Чернігова у жовтні місяці 2023 року прикомандирували Сергія до 110-тої окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, яка вела бої на Авдіївському напрямку. З листопада 2023 року оборона Авдіївки проходила в напівоточенні.
А як же Сергій? «Сергій мені зателефонував із Покровська. Сказав, що зварив хлопцям богрич і йде на завдання. Образ на екрані телефону завис — ніби час зупинився разом із ним. Я не розуміла, чому так сталося, лише дивилася в його обличчя — спокійне, світле, мов лик святого. У ту мить він був такий близький і водночас такий далекий. Я чула його голос востаннє — теплий, лагідний, рідний. А потім — тиша. Така глибока, що в ній, здавалось, розтануло все моє життя».
Далі все було, як поганий сон, з якого ти хочеш вийти, але обставини не дають це зробити. Страшні слова, що різали серце:
— Потерялся… потерялся… потерялся…
Життя зупинилося між надією і розпачем. Щодня прокидаєшся з думкою, що ось-ось подзвонить, напише, з’явиться у дверях зі своєю усмішкою. Серце не приймає слова «загинув», воно шепоче «живий», навіть коли розум намагається пояснити протилежне. Кожен звук телефону стискає груди, кожна новина — як подих вітру з іншого світу. Думки плутаються, молитви стають безперервними. І живеш — між двома берегами: одним, де ще жевріє надія, і другим, де вже починається бездонна тиша втрати.
«…Донька з сім’єю виїхала за кордон, коли офіційно було визнано, що Сергій зник безвісти. Одного разу приснився їй сон, що навпроти стоїть тато, а вона його запитує…де він? тебе знайшли? Він похитав головою, а потім усміхнувся і відповів, що знайдуть його, коли розквітнуть кульбабки».
Весна прийшла на землю так лагідно, ніби боялася зрушити біль. М*скаль повернув чорний пакет з надписом «Авдіївка». Сім’ю запросили до Києва на упізнання. ДНК здавали — і діти, і мама Сергія. Три збіги. Сергія Унгуряна визнали загиблим 23 жовтня 2023 року.
1 квітня, коли Наталія вела маленького Артура до садочка у Парижі, побачила кущик жовтих кульбабок. Вона знала, що й до неї прийдуть вісті з України… І світ упав.
«Похоронили Сергія в рідному селі 7 квітня 2025 року. Дуже тяжко жити з сумнівами, коли не знаєш правди. Він був частиною мого життя від самого дитинства. Ми разом росли, разом мріяли, разом будували. Він був моїм світом, моїм спокоєм, моїм щастям. Я себе без нього не пам’ятаю. Я не вмію без нього жити. Без нього — ніби без повітря. Ми були одним цілим — завжди і всюди».
Коли весна знову розквітне кульбабками, ти відчуєш його поруч. Бо він — у кожній пелюстці, у кожній сонячній іскрі, у кожному подиху вітру. Він живе в нашій любові, у пам’яті дітей, у тих стінах, що будував, і в тій землі, за яку віддав життя.
Вічна пам`ять і слава полеглому Герою - Сергію Унгуряну.
Згадала Наталія Балан Іванова з дружиною Валентиною Унгурян
Село Черепківці, 2025 рік.
