Олександр Донич (1982р. - 2023 р.): «Коли досвід стає обов’язком»
До дня народження полеглого Героя та всеукраїнської акції пам`яті "Сонях".
Олександр Донич (1982р. - 2023 р.): «Коли досвід стає обов’язком»...
Олександр Іванович Донич народився 29 березня 1982 року у селищі Глибока — там, де знають одне одного по імені, де дитинство пахне садом, річкою й теплим хлібом.
«Малим він дуже хворів… я тоді не думала, що мій Саша – майбутній десантник. Він ріс звичайним хлопцем, але з ранніх років у ньому було щось дуже надійне — та внутрішня стійкість, яка не кидається в очі, але відчувається поруч. У школі він вчився гарно і мріяв бути військовим». Після закінчення Глибоцької школи №1 він вступив до Чернівецького індустріального технікуму на спеціальність «Механік індустрії». «Саша мав талант з маленького до праці, - доповнює мама Зоя, - був самостійним, все, що брав до рук, знав як відремонтувати. Навчився грати на гітарі гарно співав і пробував писати вірші. А гітару знав відремонтувати натягнути струни, і це все робилося за платню -один-два дні грав на гітарі так як своєї не мав». Вчився, дорослішав, набирався досвіду — і життя поволі виводило його на шлях служби.
У 2001 році був призваний для проходження військової служби у в/ч А0284 м.Хирів. Строкова служба у 80-й десантно-штурмовій бригаді стала для нього школою витримки. Там він навчився мовчати, коли боляче, і діяти, коли страшно. 7 серпня 2001року він підписав контракт і вирушив у складі миротворчого контингенту ООН до Косово, у колишню Югославію. Його позивний був «Тайфун» — і він справді був схожий на стихію: зібраний, швидкий, надійний. «Я пам’ятаю, - зауважує мама Зоя, - як хлопці його дуже поважали. Склалися усі грошима і купили гітару, щоб у вільний час він їм грав. З Косово всі повернулися живі 1 серпня 2002 року.
В 2005 році Саша підписав контракт з військовою частиною А1674 80/ОДШБ/ де проходив миротвочу місію в республіці Ірак. Він був командиром відділення. З Іраку також усі повернулися живі 10 січня 2006 року».
Повернувшись додому, він обрав мирне життя. Разом із дружиною Надією та сином Вадимом оселився у Львові. Там Олександр став тим, ким був насправді, — майстром на всі руки, людиною, яка вміла працювати і любила свою справу. Сантехніка, ремонти, побутові дрібниці — у його руках усе оживало, лагодилося, ставало на свої місця. Він умів створювати затишок, навіть не помічаючи цього.
Повномасштабне вторгнення застало його на Буковині — він приїхав провідати хворого батька. І саме тут, удома, серед рідних стін, остаточно визрів його вибір. 16 травня 2022 року Олександр Донич знову став до строю. Він служив гранатометником 1-го стрілецького батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Його досвід був безцінним — він рятував життя, підказував, прикривав, тягнув побратимів з-під обстрілів. А його золоті руки й тут ставали у пригоді: в окопах, землянках, у важких польових умовах він умів зробити трохи людяніше життя для всіх навколо.
Восени він отримав поранення. Лікування, реабілітація — і знову Схід. Бо там були хлопці. Бо хтось мав бути поруч, хоча він так мріяв продовжити воювати у своїй 80-сятці…
«19 січня 2023 року, близько п’ятої години ранку, він востаннє сидів під рідною хатою, - згадує сестра Наталія, - чекав на таксі до Коломиї. На колінах — кіт, теплий, живий. Саша гладив його і говорив. Говорив тихо, без пафосу. Про те, що важко повертатися. Не страшно — важко. Важко знову входити в той ритм, у якому кожен день може бути останнім. Занадто довго був удома. Занадто звик до миру. Але треба. Там хлопці. Хто, якщо не ми…
11 травня Саша востаннє заступив на позиції. Попередив: зателефонує через десять днів. Дзвінок 15 травня був несподіваним — вони виїхали на «цивілізацію», бо закінчилася вода. Розмова була довгою. Запам’яталося кожне слово. Домовилися: почуємося 21 травня.
21-го він не подзвонив. 22-го ще чекали. А 23-го світ обвалився.
16 травня, під час артилерійського обстрілу біля Миколаївки на Донеччині, пряме влучання РПГ в окоп. Важке поранення. П’ять днів боротьби у Київському військовому клінічному госпіталі. П’ять днів, про які рідні так і не дізналися вчасно. Ніхто не повідомив. Ніхто не дав змоги приїхати, потримати за руку, сказати найважливіше. З цим тепер жити все життя… «Мені і досі в голові звучить його солодкий голос, Голос моєї дитини: «Почуємось 21 травня, коли вийду з позиції». Тепер я буду чекати його дзвінка до кінця днів свого життя».
«Повернувся наш Саша додому травневим ранком, під цвітіння квітів та переливи останніх дзвоників у школах. Ще більшого жалю та болю додавали коридори дітей у святковому вбранні по маршруту траурного кортежу, дітей, які не мали знати, що таке війна, які в той день принесли квіти не своїм вчителям, а людині, яку вони не знали, людині, яка загинула за їхнє майбутнє....
Немає Саші, немає Міші, Ігор визнаний загиблим, немає ще багатьох сусідів, рідних, знайомих, незнайомих... хтось пропав безвісти...хтось у пеклі полону... когось не можуть забрати з поля бою... »
Олександра Донича поховали на Алеї слави кладовища у Глибоці. Він посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Залишилася пам’ять. І імена. І є правда про тих, хто пішов, щоб ми жили.
Згадала Наталія Балан з мамою Зоєю Донич та сестрою Наталією Тиму.
