Богдан Замелюк (2002 р. - 2023 р.): "Де закінчуються мрії, починається вічність..."
До #Всеукраїнської #акції #пам'яті #Сонях
Богдан Замелюк (2002 р. - 2023 р.): "Де закінчуються мрії, починається вічність..."
Він народився 18 червня 2002 року — у пору, коли світ сповнений світла, тепла і тихої надії. Маленький Богдан прийшов у життя ніжним і спокійним хлопчиком, із добрими очима й серцем, відкритим до людей.
А згодом — Карапчівська школа-інтернат. Це був не просто навчальний заклад. Це була школа життя. Там рано дорослішають. Там діти навчались мовчки переносити біль, бо заклад був спеціалізованим (для слабозорих), звикати до розставань, знаходити силу в собі, коли її ніби вже немає. Там дружба — справжня, бо народжена у труднощах. І саме там Богдан виріс таким, яким його запам’ятали наставники: слухняним, щирим, дуже добрим. Він не проходив повз чужу біду. Якщо хтось плакав — він мовчки сідав поруч. Якщо комусь було важко — він допомагав, не чекаючи подяки.
А ще він мав мрію. Мрію, яка пахла бензином, швидкістю і свободою — стати мотогонщиком. У гуртку «Мото» він оживав по-особливому. Там він був не просто хлопцем із непростою долею — там він був тим, хто летить вперед, хто не боїться дороги, хто вірить у себе. Його наставник Ткачук Василь Філімонович зауважив: «Ця мрія могла стати реальністю…»
Коли прийшла війна, у Богдана були скрутні матеріальні обставини. І він обрав дорогу — важку, страшну, але гідну справжнього чоловіка, - підписав контракт на службу. Богдан став гранатометником 2 десантно-штурмового батальйону військової частини А0284 80-тої окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Це не просто служба — це передова, це постійний ризик, це відповідальність за життя побратимів. Гранатометник — це той, хто першим зупиняє ворога, хто працює там, де найгарячіше, де кожна секунда може стати останньою.
Він швидко вчився. Слухав старших, переймав досвід, не боявся труднощів. Його поважали. Йому довіряли. І не випадково — у такому молодому віці він став командиром підрозділу. Бо в ньому була внутрішня сила, дисципліна і те, що не навчиш — відповідальність і велике серце.
Його побратими кажуть: це був «Рекс».
Справжній воїн. Не за віком — за духом. Він не ховався за спинами. Він був поруч. Вів за собою. Прикривав. Боровся. Він вірив у завтрашній день, будував плани на майбутнє…
Війна — це лотерея на кожний день.
Де замість квитків — людські долі, а замість виграшу — ще один прожитий ранок.
Тут ніхто не обирає правил, і ніхто не знає, чи пощастить повернутися додому.
Кожен крок — як жереб, кожен світанок — як подарунок, вистражданий серцем.
13 липня 2023 року, поблизу Іванівського на Бахмутському напрямку, його життя обірвалося… Жорстока війна забрала ще одного світлого сина України. Ще одну мрію. Ще одне серце. Йому був лише 21…
Лотерея війни для загиблого закінчується в тиші, де вже немає ні страху, ні болю — лише спогад про життя.
Його квиток обірвали на півслові, на півкроці, на півмрії. І там, де для когось випав ще один день, для нього — вічність, що прийшла надто рано.
Але навіть у цій жорстокій «грі» він не програв — бо віддав себе за інших, і став світлом, яке не згасає в пам’яті.
За свій подвиг, за мужність, за вірність присязі Богдан Васильович Замелюк був посмертно нагороджений Президентом України орденом «За мужність» III ступеня. Указ підписали 24 серпня — у День Незалежності України.
Це не просто нагорода. Це знак того, що його життя було не даремним. Що він став частиною великої історії боротьби за свободу. Що він віддав найдорожче і єдине, що мав, — життя за незалежність, за мир, за наше завтра.
Він не встиг здійснити свою мрію про швидкість…
Але він став тим, завдяки кому ми маємо майбутнє. Тепер він там, де немає війни.
Там, де спокій і світло.
Роман Грищук згадував: «Мій учень...Вихованець Карапчівської школи-інтернату... Щира, чуйна і ніжна дитина... Спочивай, Богданчику, в Небі! І молися звідти за нас і Україну!»
Згадала Наталія Балан Іванова з учителькою школи-інтернату Марією Бабух
