Ігор Матейчик (1988 р. - 2022 р.): «Вчитель, який став Героєм»
Ігор Матейчик (1988 р. - 2022 р.): «Вчитель, який став Героєм».
Ігор народився 19 травня 1988 року у місті Миколаєві — місті корабелів і сильних людей. Дитинство його було сповнене змін: через роботу батьків кілька років він провів далеко від дому — у Карачаєво-Черкесії, серед гір Кавказу, де зробив свої перші кроки у навчанні та дорослішанні. Та серце завжди тягнулося додому — у рідний Миколаїв, куди він повернувся, щоб продовжити свій шлях.
Навчаючись у Миколаївській загальноосвітній школі №53, Ігор уже тоді вирізнявся наполегливістю і щирістю. Він обрав дорогу, що поєднувала знання і служіння людям. У Миколаївському державному університеті ім. В.О. Сухомлинського здобув фах викладача допризовної підготовки та практичного психолога — ніби ще тоді готував себе до ролі наставника і захисника. Згодом отримав другу освіту у Чорноморському національному університеті ім. Петра Могили, ставши тренером-викладачем, людиною, яка вміє вести за собою.
Його педагогічний шлях розпочався ще у студентські роки — у Клубі юних моряків. Там, серед дитячих очей і мрій, він вчив не лише дисципліни, а й любові до життя. Працював у школах, інтернаті, колегіумі — і всюди залишав по собі не просто знання, а частинку душі. Згодом він став головним спеціалістом освіти Миколаївської міської ради — людиною, яка формувала не лише уроки, а й світогляд покоління, організовувала військово-патріотичні та спортивні заходи, надихаючи інших бути сильними і свідомими.
Ігор був людиною багатогранною — він умів жити повно. Його душа звучала у струнах гітари, знаходила спокій у туристичних походах, терпіння — у бджолярстві, силу — у східних єдиноборствах. Він знімав і монтував відео, прагнучи ділитися знаннями, відкривати світ іншим.
У 2012 році доля подарувала йому кохання — Вікторію. Їх поєднала спільна любов до мандрів і руху вперед. Вони створили сім’ю, в якій панували тепло, підтримка і справжнє партнерство. У 2015 році народилася донечка Аліса, у 2020 — син Максим. Це була його гордість, його світ, його сенс.
Та прийшла війна — і розділила життя на «до» і «після».
Мама Ігора, дружина з дітьми виїхали як внутрішньо переміщені особи до нас у Глибоку. Вони тут живуть і зараз у будівлі лікарні, пристосованої для довготривалого проживання ВПО.
У лютому 2022 року Ігор без вагань зробив свій вибір. Він не шукав виправдань, не ховався за словами — він пішов захищати. Свою сім’ю. Своє місто. Свою Україну. Це був вибір справжнього чоловіка — тихий, але незламний. Він не засуджував інших, але своїм прикладом показував, що таке честь.
Лейтенант, командир кулеметного взводу… але перш за все — Вчитель. Навіть на війні він залишався тим, хто підтримує, веде, допомагає. Його очі, як згадує дружина, були втомленими, але світлими — очима людини, яка знає, заради чого стоїть.
Навіть там, «на нулі», він залишався батьком. Маленькі розмови з Алісою — як таємні уроки життя, ніжні і важливі. Маленький Максим, який тільки вчився говорити, співав татові пісеньки і чітко вимовляв: «Люблю папулю…» — слова, що тепер звучать вічністю.
Жовтень 2022 року… час, коли Україна відвойовувала своє. Ігор був у самому серці подій, серед тих, хто рятував, допомагав, витягував побратимів із вогню. 17 жовтня, під час бойового завдання поблизу села Сухий Ставок на Херсонщині, він потрапив під обстріл… Осколкове поранення голови стало смертельним.
Він віддав найдорожче — своє життя.
Похований у Матвіївці, у рідному Миколаєві… там, де почалася його дорога.
Посмертно Ігор Олегович нагороджений відзнакою «За оборону Миколаєва» та орденом «За мужність» III ступеня. Але найвища його нагорода — пам’ять у серцях тих, хто його знав і любив.
Він був опорою для мами і сестри, надійним плечем для дружини, люблячим батьком для своїх дітей. Для друзів — душею компанії. Для колег — прикладом. Для України — Героєм.
І поки на його могилі лежать живі квіти… поки звучать молитви… поки у дитячих голосах живе його ім’я — Ігор живе.
Вічна пам’ять і слава Герою-освітянину!
Згадала Наталія Балан з дружиною Вікторією Матейчик.
