Це сталося вчора...
Жителі затишного села Новий Вовчинець Черепковецького старостату Глибоцької громади поволі сходились сільськими вулицями. Багато хто в руках ніс ніжні квіти, лапмадки, свічки.
Здаля здавалося, що люди йдуть до храму Божого, але зблизька стало зрозуміло: чорне вбрання та зажурені обличчя свідчили, що сьогодні їх чекає не звичайне богослужіння, а поминальне...
Десятки автівок та кілька сотень людей прийшли віддати останню шану своєму односельцю, родичу, другу, однокласнику, земляку, воїну, який поклав життя за кожного з нас у війні з російським окупантом - Максиму Патрашу.
Живий коридор розтягнувся вздовж кількох сіл громади. Люди стояли навколішках, витираючи гіркі сльози відчаю і смутку, коли проїздив похоронний кортеж.
Батьківська хата зустріла Максима розпачем та гіркими риданнями. Знесилені батьки, дідусь з бабусею, кохана та сестричка, яка вмить подорослішала, родичі та близькі.
"Як тепер жити?"- здавалося це було викарбуваною у кожного з них на обличчі.
"Хіба так мало закінчитися життя цього юнака? "- пульсувало у моїй голові.
Ні! Так не має бути.
Батьки не мають хоронити власних дітей, знекровлених від мін, снарядів, куль лютої нечисті.
Сестричка не має вдивлятися у личко свого братика, розуміючи що вже ніколи він не обійме її, не підкине на руках, не розсмішить, не розпитає, хто її образив...
Кохана не має стояти біля труни і гладити холодну руку свого Максима, хоронячи разом із ним свої мрії, надії на їхнє майбутнє, дім, повний щасливого сміху спільних дітей...Адже вони все відклали на "потім", "після закінчення війни", "коли настане мир...".
Пам'ятайте про цю ціну, яку платить кожна сім'я і родина, що втратила свою близьку людину на війні...
Пам'ятайте Героїв, які хочуть жити, мріють та сподіваються на краще, моляться, коли накриває розпач і страх, але залишаються на полі бою заради своєї землі, Батьківщини, заради кожного з нас.
Пам'ятайте нашого захисника - Патраша Максима Ігоровича.
