Той, хто був у числі перших добровольців, які вирушили на війну
Для цього йому довелося не просто прийти до місцевого військомату, як сотням тисяч інших добровольців після повномасштабного наступу Росії на українську землю. Його чекала далека дорога до рідної України з Італії, де Василь Дмитрович проживав і працював із сім’єю вже не одне десятиліття.
Він летів у літаку із такими ж самими чоловіками з ситої, мирної країни туди, де гриміли вибухи, авіація стирала з лиця землі міста і села, ворожі танки розстрілювали мирні автомобільні колони, які втікали від російських «асвабадітєлєй». І, мабуть, у їхніх скронях пульсувала думка: «Швидше, швидше…Мій народ в небезпеці, в нього забирають Батьківщину».
Він не передумав ні тоді, коли стикнувся з величезними чергами біженців на виїзді з України, ні після першої зустрічі з ворогом, ні після втрати побратимів, ні після чергового поранення. Його рішення було свідомим і беззаперечним. 17 липня Василь Дмитрович вже назавжди покинув військовий стрій після важкого поранення. І понад п`ять місяців наш захисник разом із медиками, дружиною, рідними та близькими вперто боровся за своє життя. Його кохана Оксанка увесь цей час була поруч із ним. Змінювалися міста і палати, люди навколо, але незмінним залишалася жінка поруч... І навіть після того, як зупинився стукіт його серця, очі закрилися у вічному сні а тіло завмерло і стало холодним, його дружина не випустила руки свого Василя.
На велелюдній Глибоцькій площі, ущент заповненій людьми, де з обох сторін на нас дивляться наші земляки-оборонці - воїни Небесного війська, сьогодні ми чули гіркі ридання цієї жінки. Вона не була сама, але здавалось, що там нікого не було окрім них двох…Все тому, що вона втратила не просто чоловіка, батька їхнього сина, а росіяни вбили сенс її життя!
Сотні глибочан вийшли на вулицю, зупинялися та виходили з авто, на колінах проводжали кортеж із загиблим Героєм до місця вічного спочинку. Перехожі витирали похапцем сльози, адже неможливо було залишатися байдужим дивлячись на знесилених від горя рідних полеглого воїна.
«Немає більшої любові, як віддати життя за свого ближнього. Новопредставлений воїн Василь став одним із тих, хто бажаючи зберегти Україну цілісною пожертвував своїм життям заради цієї мети», – такі слова прозвучали із вуст священника під час заупокійної проповіді біля глибокої могили.
Родина, друзі, побратими, однокласники, глибочани сьогодні назавжди попрощалися з нашим земляком, командиром мінометного розрахунку, 116 механізованої бригади Василем Найдою.
Під надривні ридання дружини і родини Героя, звуки військового оркестру, залпи почесної варти, спільне виконання Гімну України поховали вірного сина України з позивним «Бумер».
Запам`ятайте це ім`я – Найда Василь Дмитрович, людина з великим, вірним серцем, світлими думками, чіткими переконаннями, міцним духом і справжньою мрією у процвітаючу Україну.
Вічна пам`ять і слава полеглому воїну – Василю Дмитровичу Найді.
