Тарас Коврик: Серце, яке билося за Україну
До Всеукраїнської акції пам’яті “Сонях”.
Тарас Коврик (1988 р. - 2023 р.)
"Серце, яке билося за Україну"
Літо 1988-го. 29 липня сонце світило м’яко, ніби боялося обпекти щось дуже ніжне. У Глибоці народився маленький хлопчик — вагою лише 1 кілограм 800 грамів. Він був такий крихітний, що здавалося, подих вітру міг зрушити його з місця. Але в цьому маленькому тілі билося велике серце. Серце, яке пізніше навчиться любити без залишку й віддавати все, навіть життя.
Батьки назвали його просто й лагідно — Тарасик.
Ніхто тоді не знав, що доля подарує йому лише 34 роки. Не знали, що в майбутньому цей хлопчик пройде крізь дитячі пустощі, юнацькі мрії, перше кохання, батьківство… і війну.
Дитинство його було світлим, як промінь сонця крізь віконце. У шість років Тарас уперше показав, що не боїться доріг: тихо зник із дитячого садка, перейшов парк і дістався банку, де працювала мама. Там, біля неї, йому здавалося тепліше і спокійніше, ніж у стінах садочка.
У сім років він пішов до школи. Мама передала його з рук у руки першій вчительці — Кройтор Марії Михайлівні. Він бігав коридорами, сміявся, інколи тікав із друзями з уроків. Але саме в цих стінах він навчився дружити, мріяти й захищати тих, хто слабший.
Коли йому було 13, він, почуваючись справжнім чоловіком, узяв за руку свою молодшу сестричку Таню і повів у ліс — по гриби, неподалік кладовища. Ліс обійняв їх і не хотів відпускати, і вони заблукали. Та Тарас тримав сестру за руку і тихо повторював: «Не бійся. Все буде добре». І врешті вони вийшли — аж у селі Просіка.
Потім була служба. Чернігів, танкові війська, Десна. Він став міцнішим, загартованішим. Коли мама з сестрою приїхали на присягу, навіть солдати звернули увагу на сімнадцятирічну дівчину. А Тарас гордо казав: «Це моя сестра».
2014 рік розрізав життя навпіл. Війна прийшла в країну. Тарас пішов у зону АТО, і весь рік його чекала вдома вагітна дружина. Він повернувся іншим — ще більш мужнім і ще більш чуйним. У його руках ріс маленький Василько, для якого тато був цілим світом. Тарас умів бути турботливим чоловіком і батьком, але війна вже простягала до нього руки вдруге.
2022 рік. Ірпінь. Буча. Гостомель. Міста, що стали ранами на тілі країни, пройшли крізь його очі й серце. Він бачив те, що неможливо забути. І в серпні він прийняв рішення: «Я йду. Бо так треба».
Восени я приїхала до нього. Київ був тривожний, але я знала — мушу побачити сина. Командування дозволило пройти туди, де хлопці жили в землянках. Осінній ліс дихав вогкістю й димом від багаття. Там, просто під соснами, Тарас зварив мені борщ. Найсмачніший у моєму житті. Не тому, що він був приготований на вогні, а тому, що в нього син вклав тепло свого серця. Хлопці жартували, хвалили його кулінарний талант, а я просто дивилася і намагалася запам’ятати кожен рух, кожен погляд.
Ввечері він провів мене до метро. Ми дивилися одне на одного — я зупинилася на пероні, він стояв у автобусі. І чомусь тоді мені здалося, що ми прощаємося назавжди. Материнське серце вже знало правду.
18 лютого 2023 року. Мороз -18°. Три дні без їжі, без води, під вогнем. 18 воїнів стояли до останнього подиху. Вони не відступили. І стали Янголами. Серед них був і мій Тарас.
Посмертно його нагородили орденом Президента та трьома медалями. Два місяці він вважався зниклим безвісти. І лише 29 квітня ми змогли провести його останньою дорогою на Алею Слави у рідній Глибоці.
Тарас залишив після себе не лише спогади. Він залишив приклад. Приклад того, як можна жити — щиро, по-справжньому, віддаючи все, що маєш, не думаючи про страх.
Він був сином, братом, чоловіком, татом і воїном.
Тепер він — світлий вогник на небі, який ніколи не згасне.
Записала Наталія Балан Іванова зі слів матері полеглого воїна, вірного сина України - Тараса Миколайовича Коврика #Олени_Коврик
Селище Глибока, 2025 рік.
