Сергій Няйко: «Вірний син своєї землі»
До других роковин з дня смерті полеглого захисника України, нашого земляка - Сергія Няйка та Всеукраїнської акції пам'яті "Сонях"
Сергій Няйко: «Вірний син своєї землі»
12 вересня 1982 в сім’ї народився другий син - Сергійко. Ріс хворобливим хлопчиком В 11 місяців віддала в дитячий садочок, де й сама працювала. Був маленьким, почав ходити пізно. Тяжко було його залишати в групі, але його всі любили, бо був спокійною та дуже милою дитиною, навіть в школі не було з ним ніяких проблем за 9 років навчання. Всі його любили, було багато друзів, з якими він гарно ладив.
Коли Сергійкові виповнилося 7 років, народилася сестричка Віталка. Він її вибавив, бо з 5 місяців я бігла на роботу і була спокійна за дітей: він її догляне, погодує, покладе спати. Сергій був впливовим братом для двоюрідних - Андрія та Ірини. Ходив пасти корів, а бабуся з собою йому давала млинці з варенням. Зароблені гроші він витрачав на зошити та спортивну форму. Вже в 7-8 класах на канікулах підзаробляв на будівництві для своїх потреб. Після 9 класу вступив у Вище професійне училище №5, де здобув професію столяра. Вечорами бігав на Калинівський ринок розвантажувати товар, щоб мати кишенькові гроші, щоб не просити в батьків.
В 2002 році зустрів хорошу дівчинку - майбутню дружину Олену.
«Ми познайомились із Сергієм будучи дуже молодими, йому було 20, а мені - 18. Він мені сподобався з першого погляду, мене відразу зачепило те, яким він був: спокійний, врівноважений, тихий. Через два місяці Сергій запропонував жити разом. Через рік зіграли велике весілля. Згодом у нас народилась донечка Анастасія.
Сергій неймовірно сильно любив свою країну, хотів жити і працювати на батьківщині. Але з народженням другої дитини, сина Станіслава, змушений був поїхати за кордон на заробітки.
Він важко працював, заробляючи кошти, але будучи далеко, завжди повторював, що хоче щоб його сім’я жила в Україні, що тут найгарніші краєвиди, найсмачніша їжа, найсвіжіше повітря, найприємніші люди. Тому, коли була змога переїхати в Німеччину, він дуже довго вагався, зважував все, і відмовився.
Кожного разу, коли Сергій приїжджав додому перепочити, ми проводили багато часу разом. В нас була традиція - обов’язкова поїздка в Чернівці, прогулянка парком Т.Г.Шевченка, перегляд фільму в кінотеатрі на вулиці О. Кобилянської та теплі розмови за вечерею.
Останні роки він жив і працював в Італії, в мальовничому містечку, серед Альпійських гір. Для багатьох людей це було б мрією, але жодного разу не казав, що йому там подобається, що там гарно. Для нього це було просто місцем роботи.
У нього було загострене відчуття відповідальності, справедливості і неймовірна любов до рідної країни. Не зважаючи на вмовляння мами, мене, дітей, хресної…він повернувся з-за кордону та пішов захищати країну та сім’ю».
Я не хотіла, щоб він їхав додому, але він сказав: «Моя родина на Україні, і я хочу, щоб мої діти жили у вільній державі. Ми повинні їх захистити!». Приїхавши додому, він почекав, щоб я вилетіла за кордон на роботу, і відразу пройшов медогляд, щоб бути готовим до від’їзду на фронт. Не хотів засмучувати нас, адже бачив як я хвилювалася за старшого сина, який воював з першого місяця початку війни, а потім і зятя мобілізували.
Я його не змогла провести, і коли він приїхав у відпустку, теж не побачилися. Він сказав: «Мамочко, ми обов’язково зустрінемося на Новий рік». У нашій сім’ї була традиція - зустрічати Новий рік разом.
Страшна звістка обірвала… Я не хотіла вірити, не хотіла розуміти, що сталося страшне. Два роки минуло… а я й досі не вірю… Шукаю його образ в очах і усмішках, в мові й звичках моїх чудових онуків - Анастасії та Станіслава, доброзичливих, розумних та вихованих.
Знову сльози. Станіслав мене обійняв і сказав: «Бабусю, я тебе ніколи
не залишу».
Записала Наталія Балан Іванова зі слів мами Марії Няйко та дружини Олени Няйко.
Селище Глибока, 2025 рік
