Юрій Ткачук: «Молитва матері до сина»
До Всеукраїнської акції пам'яті "Сонях"
Юрій Ткачук: «Молитва матері до сина»
"Синочку мій, Юрчику…
Ти був для мене дарунком Неба. Змалечку ти світився добром, ніби маленький янгол серед людей. У твоїх очах жили щирість і розум, а серце було відкрите до кожного. Я пам’ятаю, як ти ще зовсім малим допитувався про все на світі, як ловив кожне слово, ніби хотів пізнати правду життя ще до того, як виростеш.
Я й досі чую голос твоєї першої вчительки: «Дякую вам за такого вихованого хлопчика. Це золота дитина». І на батьківських зборах, коли директор назвав тебе своєю «правою рукою», моє серце тремтіло від радості. Сину, ти ніколи не давав мені приводу червоніти, тільки пишатися. Я завжди дякувала Богові й своїм батькам за те, що допомогли мені виховати справжнього християнина – чесного, старанного, доброзичливого.
Ти виріс – і першим із класу пішов служити в армію. Ти мріяв про це, і Господь благословив твоє бажання: ти став морським піхотинцем. Служба в Криму зробила тебе сильним і витривалим. Я пам’ятаю твої дзвінки з Феодосії, Керчі, Симферополя, Перевального: «Мамо, не хвилюйся, я все витримаю». Ти ніколи не скаржився, навіть коли було важко.
А потім – підготовка у Черкасах, служба прикордонником, відрядження в АТО в Донецьк і Луганськ… Кожна твоя дорога була для мене випробуванням. Я зустрічала тебе зі сльозами радості й проводжала з молитвою, ховаючи біль у серці. Ти йшов уперед – бо так веліла честь.
Ти вмів і працювати – повернувшись, працював на залізниці складальником поїздів, відповідав за них, як за живих. Але військо знову покликало тебе. Ти підписав контракт, і я знала: твій шлях – це шлях воїна. Тобі довіряли, тобою пишалися. Приходили подяки з армії – і я відчувала, що моє серце росте від гордості.
А потім настав той день… 14 лютого 2020 року ти вирушив на Львівський полігон, а звідти – на схід, у самісіньке пекло. Бахмут. Сім місяців, сину, сім місяців пекельних боїв. Я знаю: там не було тиші. Лише вибухи, постріли, стогін землі й людей. Ти стояв у самому пеклі війни, де кожна хвилина – це подвиг, що доводять твої нагороди.
Ти не розповідав мені всього. Казав коротко: «Мамо, все добре». А я відчувала: за цими словами – холодні окопи, виснаження, голод, втрати побратимів. Але ти тримався. Бо знав: за твоєю спиною – Україна, твої рідні, твоя земля.
Мій дорогий синочку…
Ти був і залишаєшся для мене не просто сином, а моєю гордістю, моїм янголом, моєю силою. Я дякую Господу за кожен день, що ти був поруч. За твою усмішку, за твою доброту, за твою любов.
Сьогодні ти вже не з нами на землі, але я відчуваю тебе в кожній молитві, у подиху вітру, у сяйві зорі. Ти в моєму серці завжди живий.
Вічна тобі пам'ять, мій дорогий Юрчику.
Вічна слава і шана – Герою, моєму сину.
Ти віддав життя за Україну, а я віддаю своє серце – у вічну молитву за тебе."
Записала Наталія Балан Іванова зі слів мами Ольги Ткачук
Село Черепківці, 2025 рік.
