Сергій Паламарюк (1995р. - 2024 р.): «Мамо, забери мене звідси…»
До дня народження полеглого Героя, нашого земляка - Сергія Паламарюка та до #Всеукраїнської_акції_пам`яті "#Сонях".
Сергій Паламарюк (1995р. - 2024 р.): «Мамо, забери мене звідси…»
27 жовтня 1995 року був теплий, ясний день, свято Параскеви-П’ятниці. Надвечір на світ з’явився хлопчик — Сергійко. З перших хвилин життя він ніс у собі якусь особливу доброту й силу. У 1997 році доля подарувала йому братика Василька — і відтоді вони були нерозлучні. Сергій завжди захищав молодших, друзів, був справедливим і відчайдушним. Любив спорт, радів кожній грі, кожному м’ячу, який котився по зеленому полю життя.
Василь займався у футбольному клубі «Олімп» у Чернівцях, і Сергій з гордістю возив його на тренування. Їх єднало братерство, любов і мрії. Сергій хотів стати військовим — мріяв захищати свою землю, бути сильним і чесним, як справжній воїн, як тато.
«Коли настав час вступати, ми поїхали після 7 класу у Новодністровськ, до Буковинського ліцею, де навчаються учні 8-11 класів. Ліцей має за мету надати ліцеїстам повну загальну середню освіту та військові знання і навички, фізичну загартованість, необхідні для успішного навчання у закладах вищої освіти силових структур України. Не вийшло. Здоров’я трохи підвело, але Сергій не здався. Далі доля повела його в Черкаси, де він вивчився на прикордонника. Повернувшись додому, працював на пункті пропуску «Вадул-Сірет», перевіряв документи, зустрічав людей — і кожному дарував усмішку».
Та 2014 рік перевернув країну. Почалася війна — АТО. Сергієві тоді було лише 18. Він став на захист України, служив у Луганській області, на кордоні з Ростовом-на-Дону. Після служби повернувся додому, але спокою не було — призвали молодшого брата. І тоді Сергій сказав: «Я старший. Я вже там був. Я піду з ним — і прикрию його». Вони пішли разом, пліч-о-пліч, двоє братів на одну війну. Сергій служив рік, Василь — півтора. Коли повернувся, став дільничним інспектором у прикордонних селах. Але нова хвиля війни покликала знову.
Першим на фронт мали призвати батька, Сергій сказав: «Тато хворий — я піду замість нього».
Так він знову став у стрій. Снайпер-стрілець військової частини А1778 — це 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон Збройних сил України 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Пройшов гарячий шлях — від Маріуполя до Херсона.
У 2023 році Сергій отримав поранення і контузію. Він лежав у госпіталі Кривого Рогу, і саме на день народження приїхав тато. Сергій був у гіпсі, зламані груди, вибиті зуби, зранене тіло. Він приїхав додому на реабілітацію, але дух його не скорився. Він міг залишитись удома, та сказав: «Мої побратими там. Я мушу повернутись».
І повернувся — до Запорізької землі, у село Оріхове. Якось подзвонив і тихо сказав: «Через дві неділі дзвонитиму… Якщо виберемось з пекла».
Але телефон замовк. Весь час, де би не служив Сергій, на всі свята до сім’ї надходили вітання. Їх приносили знайомі і сусіди по проханню сина. Минали дні, тиша різала серце. Серпень, у мами день народження, а квітів не було. І тоді мама зрозуміла: її сина більше нема.
Два з половиною місяці — страшне очікування між надією й розпачем. Та одного разу наснився сон: «Мамо, забери мене звідси…» Людмила обходила колами всі інстанції, які мали відношення до військових, і Червоний Хрест. Здавала ДНК…і знову все по колу…
Потім — страшні слова: пропав безвісти.
Мати обійшла монастирі, церкви, молилася. На день Святого Сергія йшла служба Божа за його душу, і якось зрозуміла — «він повернеться додому».
Згодом розслідування показало: в четвертій ранку машину, в якій був Сергій, розбили шахеди. Він залишився серед поля, у нього були відірвані ноги, а забрати його не змогли, бо все було окуповане. Ще якийсь час хлопці бачили, де він був, скидали дроном воду, їжу, знеболюючі… Але скільки може витримати зруйноване тлінне тіло людини в пеклі війни?
Два довгих місяці двадцятидев’ятирічний Сергій лежав на полі — сам, серед тиші й вітру, під небом, що пам’ятало його останній подих. Дощі змивали кров, вітром сушило сльози, день за днем забирали свідомість і біль, трава схилялася над ним в маминій молитві щодня, щоночі, щоб його повернули додому. І сталося диво: Сергій повернувся додому… не живий, пошматований, але такий рідний... Нарешті, земля прийняла свого захисника, Людмила — свого сина, наша пам’ять – Героя.
Згадала Наталія Балан Іванова з мамою Людмилою Паламарюк.
Село Черепківці, 2025 рік.
