Віталій Самушко (25.10.1975-19.06.2024) «Опора, якої бракує»
До #Всеукраїнського_конкурсу_пам'яті "#Сонях"
Сьогодні йому виповнилося б 50... Віталій Самушко (25.10.1975-19.06.2024) «Опора, якої бракує»
Мій син Віталій змалку знав, що таке відповідальність. Коли йому було лише тринадцять, він залишився без батька. Без батька у 13 — це коли в тебе є питання, на які вже ніхто не відповість. Коли голос, що колись казав «я поруч», залишився тільки в пам’яті. І ти ростеш, тримаючись за ці спогади, наче за єдину руку, яку більше не відчуєш — але яка все одно веде тебе далі.
З того часу на свої ще дитячі плечі взяв тягар дорослого життя: підтримував мене, оберігав своїх двох сестер, старався бути опорою для всієї нашої родини.
Я тяжко працювала на фермі, а він завжди поспішав додому, щоб встигнути допомогти. Брався за найважчі справи, підставляв плече, знаходив слова підтримки. І водночас залишався хлопцем зі щирим серцем — міг жартувати, гратися з сестрами, дарувати радість навіть тоді, коли життя готувало випробування.
Віталій був доброю, світлою людиною. Він умів працювати руками і серцем: все лагодив, усе майстрував, завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації. Його доброта не знала меж — вона була і для рідних, і для чужих. Якщо хтось потребував допомоги — він був поруч.
П’ять років він віддав службі у прикордонних військах. Для нього це була не просто робота — це була справа честі. Він завжди казав: «Охороняти кордон — це охороняти життя своїх близьких». У спеку й холод, серед щоденної напруги, він ніс варту з гордістю та відданістю. Прикордонна служба навчила його дисципліни, витримки, дала йому ту стійкість, яка потім допомогла у вирішальні моменти життя.
Згодом працював на заводі, любив майструвати з деревини. Його руки творили і користь, і красу, бо в кожній справі він залишав частинку душі. Кожна дощечка, кожна поличка, кожна іграшка — мов відбиток його серця, його терпіння і любові. Він умів оживляти дерево, робити його теплим і лагідним, мов людину, і в цих речах залишав частину себе, як пам’ять для тих, кого любив. Кожен його виріб ніби говорив: «Я тут, я піклуюся, я роблю світ трохи кращим».
А потім прийшла війна. Мій син не вагався — пішов захищати рідну землю. Віталій Самушко був солдатом-стрільцем стрілецького батальйону військової частини А4267. Солдат-стрілець стоїть у мокрому окопі, тримаючи зброю, наче продовження власних рук. Його очі втомлені, але пильні — кожен шурхіт, кожен подих вітру може бути небезпекою. Він не герой із кіно, а звичайний хлопець, який учора ще мріяв про дім, про тепло, про тишу. Тепер його дім — це земля, накрита камуфляжем неба, і товариші, з якими ділить кожен день і кожен ковток повітря. Він слухає команди, стріляє, коли треба, і мовчки стискає зуби, коли поряд падає друг. Але навіть тоді не відступає — бо знає: від нього залежить життя інших. Стрілець — це людина, що тримає лінію не лише зброєю, а й силою серця. Він стоїть, щоб жили інші. Понад рік Віталій відважно утримував військові позиції під час ворожих наступів. Він загинув внаслідок поранень, які отримав у Бахмутському районі на Донеччині.
У нього була дружина Олена, двоє діточок — Валентина й Назар, були сестри, була я… Були мрії, плани, бажання. Він хотів збудувати дім, ростити дітей, допомогти мені у старості. Але не все встиг.
Війна забрала його у нас. Не стало людини, яка була серцем нашої родини. Його дуже бракує всім: дітям, дружині, сестрам, мені… Та й, мабуть, усьому світу не вистачає таких людей. Бо Віталій жив так, щоб дарувати добро.
Мій син Віталій продовжує жити — у своїх дітях, у нашій пам’яті, у кожному доброму вчинку, який ми робимо, згадуючи його.
Його світло, його щирість, його доброзичливість залишилися з нами назавжди. Ми бережемо їх у серцях, як найдорожчий скарб.
Записала Наталія Балан Іванова зі слів матері Марії Самушко.
Село Слобідка, 2025 рік.
