Іван Беринчан (1993-2023 рр. ): «Тридцять років мужності»
До #Всеукраїнської_акції_пам`яті "#Сонях"
Іван Беринчан (1993-2023 рр. ): «Тридцять років мужності»
Наш брат Іванко ріс особливим хлопчиком. Коли йому було лише вісім, у нього зупинився цілий світ — пішла з життя мама. Це була перша велика рана, яка прорізала дитяче серце. Він ще був малим, але вже тоді у його погляді з’явилася тінь зрілості, якої зазвичай не має дитина. Наче відчув — тепер мусить бути сильним і для себе, і для нас. Батько тримав сім’ю, як міг, але вісімнадцять років стали для Іванка межею ще одного болю — смерть тата залишила його остаточно сиротою.
Багато хто зламався б під такою вагою втрат. Але не він. Його характер гартувався у болю, а серце дивовижним чином залишалося добрим, відкритим до людей. У ньому завжди було місце для тепла, підтримки й усмішки.
Коли прийшов час іти в армію, він уже був круглим сиротою. Але йшов туди не як хлопець, за яким нема кому доглянути, а як чоловік, який сам виборює своє місце у світі. Там, де інші мали підтримку батьків, він ніс у серці лише пам’ять про маму і тата. І ця пам'ять робила його сильнішим. Побратими згадували: він був стриманим, але надійним, його слова завжди мали вагу, бо йшли з глибини прожитого.
Повернувшись зі строкової служби, він почав будувати життя сам. Без маминої поради, без татової опори — тільки з власними руками і власною волею. Брався за будь-яку роботу, не боявся важкої праці, ніколи не нарікав. Йому було притаманне одне — робити чесно, не опускати голову і тримати слово. У цьому проявлявся його характер: мужність у дрібницях, простота у ставленні до життя, готовність допомогти кожному.
Нас було троє: я — старша сестра, старший брат і він. Коли я виїхала за кордон, нас розкидало життя по різних місцях, але ниточка зв’язку залишалася завжди. Я допомагала йому, як могла, і він це цінував. У багатьох моментах він називав мене «мамою»… Це слово різало серце, але й гріло. Для нього я була не просто сестрою — а людиною, що давала ту крихту турботи, якої йому так бракувало з маленького.
24 лютого 2022 року в Україну прийшла війна. Іван Беринчан став стрільцем, помічником гранатометника роти вогневої підтримки військової частини А 4267. Ми стали ближчими з братом, ніж будь-коли. Кожне повідомлення, кожен дзвінок був скарбом. Ми говорили про важливе, але й жартували, щоб підтримати одне одного. Він завжди намагався заспокоїти мене, навіть перебуваючи на фронті. Я відчувала його силу й водночас знала, що він відчуває мою любов.
3 березня Іван перебував на позиції на Донеччині, захищаючи Батьківщину від ворога. У цей час відбувся черговий артилерійський обстріл, який забрав його життя, а разом з ним частину мого серця. 8 березня, коли світ звик святкувати жіноче свято, ми ховали Іванка. Відтоді цей день назавжди залишився для мене днем болю, а не радості.
Йому було лише тридцять. За ці роки він пережив більше, ніж багато хто за все життя. Втратив маму й тата, збудував себе з нуля, служив у війську, працював чесно і важко, завжди підтримував нас. І при цьому залишався людиною з великим серцем і мужньою душею.
Тепер у нашому домі є мовчання, є порожнє місце за столом, є спогади, які боляче зберігати. Але разом із тим є і любов, яка ніколи не зникне. Бо Іванко залишив нам найбільший дар — приклад сили, гідності й тепла, які не стирає навіть смерть.
Він пішов, але світло його душі завжди з нами...
Записала Наталія Балан Іванова зі слів сестри Лариси Беринчан
Село Михайлівка, 2025 рік.
