Володимир Оршевський: «Між присягою і тишею лікарні»
До роковин смерті нашого захисника, глибочанина Володимир Оршевський та до #Всеукраїнської #акції #пам'яті #Сонях
Володимир Оршевський (1984р.- 2023р.): «Між присягою і тишею лікарні»
Він народився першого дня року — 1 січня 1984-го. Ніби сам час благословив його на життя з відкритим серцем і міцними руками. У дитячий садок Володя не ходив — його світом була бабуся Марія, її теплі долоні, тиха молитва і двір, де він ріс здоровим, рухливим, справжнім. З чотирьох років він уже пас корову — малий, але відповідальний, ніби знав: у житті треба вміти тримати тягар.
У сім років він переступив поріг школи. Проблем із ним не було — вчився, не пустував, не нарікав. Після школи пішов учитися у Глибоцьке училище, де здобув фах . Він був старшим у сім’ї, тим, на кого дивляться і з кого беруть приклад.
Армія прийшла вчасно — як і належить чоловікові. Хмельницький. Присяга.
Той день пам’ятає сім’я. Згадує мама: «Плац, вишикувані солдати, прапор, що тремтів на вітрі, і слова, які різали повітря, мов клятва самому життю. Коли Володя промовляв присягу, він стояв рівно, зосереджено, а серед натовпу очі шукали саме його. Я стискала хустку, серце билося в грудях, а гордість і тривога зливалися воєдино».
Родина приїхала — щоб побачити, як хлопець стає воїном. У такі миті час завмирає, бо всі розуміють: це не просто слова — це обітниця, яка може коштувати життя.
Після служби було мирне життя. Робота на пилорамах у Просіці, завод «Букагор» — важка праця, мозолі, втома, але чесний хліб. У 23 роки він одружився. Із сім’єю мешкав у селі Просикуряни Сучевенської громади. Був дбайливим чоловіком і батьком. З’явилися діти — донька Люба і син Роман. Їхні перші кроки, сміх у дворі, маленькі долоні в його великих руках. Вони будували хату...І тоді він прийняв рішення, яке приймають не всі. Пішов добровольцем — не з жадоби до війни, а з любові до сім’ї, з бажання дати дітям дім, майбутнє, спокій. До лав Збройних сил України Володимир Оршевський долучився 28 серпня 2022 року. Був солдатом у 25-й окремій Січеславській повітряно-десантній бригаді. Спочатку Житомир, потім Дніпро. А далі — Донеччина, земля, що горіла від війни.
Володимир був поранений поблизу села Червонопопівка Сєвєродонецького району на Луганщині. Його привезли до Дніпра, у лікарню. Білий коридор, запах ліків, тиша, що давить сильніше за вибухи. Він боровся. За кожен подих, за кожен удар серця. Лікарі робили операцію, боролися разом із ним. Здавалося, що він витримає — бо ж усе життя витримував.
Його серце було сильнішим за страх і втому, за холодні ночі й гарячі бої. Воно билося в такт війні, витримувало вибухи, біль, розлуку й надію. Серце солдата тримало фронт разом із ним — мовчки, вперто, до останнього подиху.
Та коли прийшла тиша лікарняних стін, коли замість зброї — білий халат, а замість окопу — операційний стіл, серце вже було виснажене. Воно віддало все, що могло, ще там — на передовій. Лікарі боролися, час завмер, але війна залишила свій слід глибше за шрами.
9 січня 2023 року серце не витримало операції… Бо в ньому було забагато болю за побратимів, що не повернулися. Забагато любові до рідної землі. Забагато правди про війну, яку не кожен може витримати..
А тут, на землі, воно залишило пам’ять, сльози й гордість. І незгасну вдячність за життя, яке він захищав до кінця.
Залишив недобудовану хату, дитячі іграшки, погляд дружини. Залишив пам’ять про себе — чоловіка, батька, сина, воїна.
Його життя було простим і великим водночас.
І присяга, яку він колись промовив, залишилася з ним до кінця — вірність, честь і любов.
Згадала Наталія Балан Іванова з мамою Валентиною Оршевською
