Іван Рубанець: «Світло віри і мужності»
До #Всеукраїнської #акції #пам'яті #Сонях
Іван Рубанець: «Світло віри і мужності»
Мій син Іван Рубанець прожив коротке, але надзвичайно важке й водночас величне життя. Його шлях був схожий на хресну дорогу – сповнений терпіння, жертовності та любові до Бога і України.
Він народився й зростав у глибоко віруючій сім’ї, де молитва була щоденною потребою душі, а храм – другим домом. Ще з дитинства Іван обрав шлях, відмінний від своїх ровесників.
Його друзі й знайомі жили, як і більшість молодих людей: раділи життю, мріяли, створювали сім’ї, будували плани на майбутнє. Відпустки для них були часом подорожей і розваг, нових знайомств, відпочинку на морі чи в горах. Вони ловили кожну мить молодості, прагнули насолодитися життям.
Іван же жив інакше. Його радості були тихими й непоказними. Коли інші проводили час у веселих компаніях, він залишався вдома, допомагав батькам, брав на себе найважчу роботу, бо вважав це своїм обов’язком. Він не курив, не пив, не танцював у клубах. Тримав усі пости, а останні десять років – відмовився від м’яса та молочних продуктів. Його життя було аскетичним, але сповненим світла і сили. Його душа жила молитвою, і саме вона ставала джерелом тієї внутрішньої тверді, що дозволяла йому стояти там, де інші падали.
Війна увірвалася в його життя рано, ще в часи АТО. Іван одразу пішов боронити рідну землю. Він не знав спокою, адже відчував, що його покликання – бути там, де важко, там, де вирішується доля країни. Десять років війни зробили його воїном не лише на полі бою, а й у серці. Він завжди повторював: «Я маю дві дороги — церква і фронт». І він ішов ними до самого кінця.
На передовій він був твердим і незламним, а вдома — ніжним, уважним, по-синівськи люблячим. Коли мав коротку відпустку, першим його кроком завжди був прихід до храму. «Тільки тут я знаходжу справжній мир», — казав він. Його душа прагнула молитви, а серце – служіння.
Для мене Іван назавжди залишиться світлом — світлом віри, честі й мужності. Він відійшов у вічність цього року, але я знаю, що його душа спочиває у Господа. Він був воїном у житті, і тепер він воїн у вічності.
Я дякую Богові за дар його життя, дякую Україні, що виховала в ньому любов до Батьківщини, і дякую всім, хто пам’ятає мого сина. Бо поки живе пам’ять — живе й він.
Записала Наталія Балан зі слів мами Олени Рубанець
Село Слобідка, 2025 рік.
