Сергій Москалюк: "Той, хто розмовляв із машинами й людьми"
До дня народження полеглого воїна Сергія Москалюка та Всеукраїнської акції пам'яті Сонях
Сергій Москалюк: "Той, хто розмовляв із машинами й людьми"
Світ тримається не на титанах, а на чоловіках, які вирішують питання — і в буденному житті, і в політиці, і на війні.
Ми з Сергієм навчалися в одному класі Глибоцької школи. Він завжди був спокійний, врівноважений, ніколи нікого не ображав. Тримав у собі якусь внутрішню силу, яку ми, школярі, тоді ще не розуміли. Хоч іноді ми й прогулювали уроки, ховаючись на спортивному майданчику, щоб потайки спробувати перші цигарки, Сергій залишався самим собою — тихим, але впертим у своїх звичках.
Особливо він любив собак. Улітку ми збиралися цілою компанією в парку, і обов’язково поруч бігали пси — від безпородних дворняг до вівчарок, яких ми навчали простим командам. Сергій завжди був тим, до кого тягнулися тварини: собаки лягали біля його ніг, наче відчували в ньому друга. У ті миті ми не потребували гаджетів чи інтернету — нам вистачало живого спілкування, вільного простору й відчуття дружби.
Після 8 класу Сергій пішов учитися в Глибоцьке училище й здобув професію тракториста. Мабуть, саме це визначило його долю: коли настав час служби, його призвали до механізованої частини. У школі він не був відмінником: біологія чи хімія здавалися йому нудними. Але варто було почати бесіду про бойові машини піхоти — і Сергій міг говорити годинами. Він знав їхню будову так, ніби то були живі істоти, яким він міг довірити життя.
Життя його текло по-різному — то вгору, то вниз. Працював у дорожньому відділі, одружився, радів народженню двох синів. На сімейних фотографіях він усміхався тією ж доброзичливою усмішкою, з якою колись піднімав очі на друзів. Але сімейне життя якось не вийшло…
Війна з руснею втягнула його у свій чорний вир. Для Сергія було природним служити саме в механізованій бригаді. Спершу він навчав молодих хлопців, які приходили після призову, показував їм, як правильно обслуговувати бойові машини, як відчувати техніку, а не просто крутити гайки. Він передавав їм те, що любив ще з юності — уміння чути залізо, розуміти його, бути єдиним із ним.
А потім настав час фронту. БМП для нього була не залізом, а бойовою подругою, що везла крізь кулі, вибухи, ніч і холод. Він знав її кожний рик, кожен звук, відчував, коли вона «дихає» рівно, а коли потребує його рук і досвіду. Сергій пішов у бій. У боях БМП відкривала дорогу піхоті, прикривала вогнем, забирала поранених, ввозила боєкомплект. А Сергій стояв поруч із нею — як воїн, який не шукає слави, лише робить те, що мусить. Він знав: машина сильна, коли в ній впевнені руки, відважне серце і тверда віра в перемогу. Йому не судилося прожити довгого життя. Русняві влучили в його БМП… Старший водій-гранатометник 1-го механізованого батальйону військової частини А4722 Сергій Москалюк загинув під час виконання бойового завдання 16.08.2023 року. Він повернувся додому вже на щиті.
Так і запам’ятали Сергія побратими — хлопцем, який розумів бойову машину, як живу, і вмів вести її туди, де іншим було страшно. Бо для нього БМП — це не лише техніка. Це був його шлях, його щоденний бій і його внесок у свободу України.
Поховали його на Алеї Героїв у Глибоці. Односельчани приходять туди, щоб згадати його. У моїй пам’яті назавжди залишився спокійний хлопець зі щирою усмішкою, з любов’ю до собак і до техніки, із його простим запитанням:
— Як життя, брате?
І це питання тепер звучить у серці, коли дивишся на прапори, на могили, на обличчя тих, хто пішов заради України.
Згадала Наталія Балан Іванова з однокласником Валерієм Стрільчуком
Селище Глибока, 2025 рік
