Василь Найда: «Сонечко, я маю йти…»
До роковин смерті полеглого захисника, нашого земляка Василя Найди та до #Всеукраїнської #акції #пам'яті #Сонях
Василь Найда: «Сонечко, я маю йти…»
Ми познайомилися тоді, коли ще самі були зовсім юними на дискотеці, де світло ламп змішувалося з музикою, а нічне повітря було сповнене надій і мрій. Василь приїхав у відпустку з армії, статний, впевнений, із тими глибокими очима, що мовчки вміли сказати більше, ніж слова. І саме в ту мить, коли заграв повільний танець, Василь підійшов і просто сказав: «Можна?» Я кивнула.
Ми танцювали, і між нашими кроками немов увійшло щось більше — тепла близькість, що народжується не з випадковості, а з долі. Так почалася наша маленька історія великого кохання.
Василь повернувся в армію — служив у десантно-штурмових військах. А я продовжувала навчання. Він писав мені листи — щотижня, а інколи по два-три. У тих листах було стільки тепла, ніжності, вірності… Я зберігаю їх і досі. І коли він запитав, чи чекатиму, я сказала: «Буду». І дочекалася.
21 вересня 1996 року ми стали чоловіком і дружиною. А 19 серпня 1997 року народився наш син — Андрійко. Найбільше щастя, яке тільки може подарувати життя. Ми були молоді, закохані, і хоч 90-ті були важкими, Василь завжди робив усе, щоб його сім’я ні в чому не мала потреби. Він працював багато і чесно.
У 2008 році ми поїхали до Італії на заробітки. Згодом забрали й сина. Ми жили там багато років, але серцем завжди поверталися в Україну.
6 лютого 2022 року приїхали додому — у Василя була зустріч випускників. 11-го повернулися назад до Італії. А 24-го світ перевернувся.
Того ранку в автобусі позаду нас українка говорила по телефону хвилюючим голосом. І я зрозуміла: в Україні почалася війна. Я сказала про це Василеві, а він відповів: «Сонечко, ти, мабуть, не доспала. Яка війна?» Але я відкрила новини — і все стало реальністю. Я показала телефон. Його обличчя змінилося в одну мить. Ми їхали мовчки. До кінцевої зупинки не сказали жодного слова.
Я не могла працювати — плакала, тому що серце стискалося так, ніби знало щось, чого я ще не могла прийняти. Коли він подзвонив і сказав: «Коли ти повернешся?» — я вже розуміла, що ця розмова буде важкою. Коли ввечері я зайшла додому, він відкрив двері. Його погляд був іншим.
— Я піду, — сказав він.
— Ні, — відповіла я.
Він не сперечався криками. Він просто тримався свого.
— Я не зможу сидіти і дивитися, як наша Україна стікає кров’ю. Я не маю права. Краще піду я. Я знаю, як. Я маю досвід. Я не дозволю, щоб замість мене йшли такі, як наш син.
26 лютого він вилетів на Сучаву. Я проводжала його так, ніби душа знала…
2 березня Василь Найда добровольцем вступив до лав ЗСУ. 22-й стрілецький батальйон. Спершу Сумщина, потім Харківщина. Він став командиром відділення — бо так завжди було: він там, де найбільша відповідальність, де треба тримати спину за інших.
Я, коли могла, їхала до нього. Навіть якщо це був один єдиний день. Навіть якщо дорога виснажувала й ламала. Бо головне — побачити його, доторкнутися, відчути, що він живий.
У селі Прудянка він отримав перше поранення. Лікарі сказали, що він щасливчик — осколок пройшов в двох міліметрах від центральної артерії. Місяць у Харкові, 15 днів реабілітації в Чернівцях. І Василь знову збирався на фронт.
І знову пішли дні, місяці чекання. Я жила між повідомленнями. Щоранку його «Доброго ранку, сонечко. У нас все добре». А я знала, що «добре» там — це сирий намет, дощ, сніг, спека, темні ночі без сну. Але він був живий. Це було головне.
Потім їх відправили на навчання до Польщі. Там він зустрівся з сином, який на той час жив у Німеччині. Вони їхали понад тисячі кілометрів, щоб обійняти один одного.
Синочок з невісткою, племінник з дружиною. Вони провели разом небагато часу — але щасливо. Тоді ніхто не знав, що це буде їхня остання зустріч.
Я повернулась в Україну — бо не могла бути далеко від коханого і від Батьківщини, яка горіла у вогні.
Після повернення з Польщі Вася зі своєю бригадою були переведені до 116-ї окремої механізованої бригади в/ч 4722. Там він став командиром мінометного розрахунку. І вони вирушили боронити Запорізький напрямок.
11 липня він зателефонував і сказав:
— Кілька днів не буду на зв’язку. Ідемо на нуль.
Ці дні були пеклом. Я жила в руках із телефоном. Кожна хвилина — чекання. 15 липня вранці — дзвінок. Я почула його голос і розплакалась від щастя. Він сказав:
— Повернулися. Всі… крім одного побратима.
Вони мали відпочивати. Я знала, що виснажені, тому не турбувала його.
Але обідньої пори серце неспокійно защеміло. Я подзвонила. Він не відповів. Я дзвонила побратимам — ніхто не відповідав. Паніка. Пустка в грудях. Холод по спині.
О 17:00 зателефонували:
— Вибач… Ми не знали, як сказати… Вася… тяжко поранений. У комі. В Запорізькій лікарні.
Я приходила щодня. Розмовляла з ним. Розповідала про нас, про світ, про любов. Я знала: він чує. Далі — Дніпро, Київ… Після 19 днів коми він почав потроху повертатися. Говорити не міг. Пів черепа не було. Мозок був важко ушкоджений. Потім — ускладнення. Менінгіт. Потім Тернопіль, Львів.
П’ять місяців лікарень. П’ять місяців боротьби. П’ять місяців віри. Ми вчилися заново всьому: ковтати, рухати пальцями, впізнавати поглядом. Були маленькі перемоги і я вірила.
21 листопада — зупинка серця. Лікарі повернули його. Я знову сиділа поруч, тримаючи його за руку. Він любив життя. Він мріяв колись гуляти з онуками. Розповідати їм про все, що пережив.
…Я не вірила до останнього. Я і зараз не вірю. Для мене він просто на війні. Василь був гідним. Чесним. Світлим. Справедливим. Сміливим. Справжнім другом, батьком і сином України. Я схиляю голову перед моїм мужнім ГЕРОЄМ. І перед усіма, хто віддав життя за нашу свободу і незалежну Україну. Ми завжди будемо пам’ятати ваш подвиг, силу духу і жертовність.
Я дякую нашим Героям, які досі незламно боронять землю! Ви символ нашої незалежності, мужності і любові до України.
Низький уклін Вам і Божої опіки!
Записала Наталія Балан Іванова зі слів дружини Оксани Найди
