Ігор Рожок: (1972 р. - 2025 р.) «Шлях чесності, болю і мужності»
До #Всеукраїнської #акції #пам'яті #Сонях
Ігор Рожок: (1972 р. - 2025 р.) «Шлях чесності, болю і мужності»
Рожок Ігор Миколайович народився у 1972 році, в тихому й затишному селі Михайлівка. Дитинство його минало серед лісів, що шуміли, наче велика Божа книга, і людей, у котрих слово важило більше, ніж будь-яка обіцянка. Він був веселим, рухливим, щирим хлопчиком — таким, що ніколи не проходив повз людину, яка потребувала допомоги.
Найближчою його душею була бабуся Павлина. Саме вона брала маленького Ігорчика за руку і вела до церкви. Вела — хоч совєтська влада робила все, аби віра залишалась поза людським життям. Тоді дітям не дозволяли ходити до храму: учителі косо дивилися, викликали до директора, робили зауваження. У школі в нього забирали значок жовтенятка, змушували знімати піонерський галстук, відбирали комсомольський значок — лише за те, що він, сільський хлопчик, мав відвагу стояти біля церковної брами разом із бабусею.
Ігор не сперечався. Він просто тихо опускав погляд, бо вчився не у вчителів того режиму — а у бабусі, яка казала йому: «Людину оцінюють не по папірцях і значках. Серце — ось де все написано». 1979-1987 роках навчався у школі, де завжди брав участь у заходах, гуртках, любив спорт і особливо біг. Казав, що коли біжить — ніби наздоганяє свою долю.
Після школи вступив до Чернівецького радіотехнічного училища №5, жив у гуртожитку, відвідував секцію боксу, мав багато друзів. Але 1988 рік став одним із найважчих — помер батько. Ігор покинув спорт, бо після пар поспішав додому в Михайлівку: допомагав мамі, підтримував двох своїх молодших “сестричок”, як він їх називав усе життя. Його життя швидко подорослішало, але він ніколи не перестав бути турботливим старшим братом.
У 1990 році він був призваний до армії — в артилерійські війська.
Після служби працював у Чернівецькій друкарні. Там зустрів дівчину, яка принесла у його життя любов і надію. У 1995 році в них народився син — але дитина прожила лише мить. Через дев’ять років чекали дівчинку, та спіткало таке ж горе. Цей біль був таким гострим, що роз’єднав їхні стежки. Шлюб вони так і не уклали — горе стало стіною, через яку не змогли переступити.
У 2014 році був на майдані в Києві. На початку війни пішов добровольцем у військкомат там йому відмовили по стану здоров'я.
Ігор повернувся до Михайлівки. Жив з мамою, яка у 2017 році відійшла в засвіти. Він працював, допомагав людям, підтримував стареньких, жив просто й по-своєму мудро. Люди казали про нього: «Ігор ніколи не проходить повз чужу біду. Всім допомагав — не тому, що треба, а тому, що він такий».
У 2022 році, 26 вересня, він вступив до лав 8-ї гірсько-штурмової бригади стрільцем військової частини А3029. Без пафосу, без страху — з тією тихою мужністю, яка завжди була в його очах. Його направили на Донецький напрямок, у саме пекло — під Бахмут.
Там земля тремтіла від вибухів, там дим злився з небом, там смерть ходила зовсім поруч.
Ігор був стрільцем, але в душі назавжди залишався артилеристом — точним, зібраним, уважним. Побратими казали: «Ігор умів заспокоїти навіть там, де ніхто вже не міг».
У 16 листопада 2022 року Бахмуті він отримав своє перше поранення. Але навіть лікарняні стіни не вміли втримати його надовго. Ледь став на ноги — знову повернувся на фронт. На цей раз — на Харківський напрямок, під Куп’янськ. І там знову накрило. Друге поранення — 2025 року, 1 січня. Новий рік, який для нього почався не салютами, а осколками. Ігор знову пройшов лікування — терпляче, мовчки, без скарг. І знову сказав: «Я мушу повернутися. Мене там чекають.”
21 липня він виїхав на нову позицію — у село Кутківка. Побратими казали, що він був спокійний, навіть усміхнений, як завжди. А 19 серпня прийшла страшна звістка. Світ ніби завмер. Земля під ногами спорожніла. І тільки його слова дзвеніли в пам’яті: «Я йду за вас. Я повернуся. Все буде добре».
Ігор страшенно любив дітей. Усі племінники, сусідські малюки — для нього всі були “його”. Він завжди приходив із цукерками, з маленькими подарунками, з тією доброю усмішкою, від якої дітям світлішало. Хоч своїх діток він втратив, його серце залишилося батьківським — великим, теплим, ніжним.
Бо Ігор був людиною, яка не зраджувала. Ні людей. Ні віри. Ні власного серця. Він був добрий. Чуйний. Порядний. Прямий. З повагою до кожного й щирістю, яку вже мало хто має. Він міг віддати останнє — і собі не лишити нічого. І тепер на рідній михайлівській землі, де він народився, ріс, мріяв і працював, де бабуся приводила його до церкви, де він уперше сказав «я йду вас захищу” — там його і поховали.
Як Героя.
Серед людей, які завжди знали, що його серце світиться добром.
І в час, коли останній дзвін прощання лунав над селом, здавалося… що той добрий, тихий, щирий Ігор просто пішов на іншу позицію — захищати нас із небес.
Згадала Наталія Балан Іванова зі слів сестри Людмили Руснак
На стінах Михайлівської школи увіковічнили ім`я Ігоря Рожка
Його несли, а він… А він лежав…
Він не хотів собі тієї слави.
Вже дух його у небесах витав,
А тіло на колінах зустрічали…
Кричали сестри: «Братику, вставай!»
Сусіди голосили і знайомі.
Казали побратими: «Прощавай!..
Ми помстимося за холодні скроні!..»
Осиротіла ще одна сім'я,
Війна забрала сина України.
Плита холодна, фото та ім’я —
Це все, що залишилось у родини…
Заплаче небо і дощем впаде
На землю, що героя прихистила.
Він вже додому більше не прийде,
Бо там… на небі… в нього зараз крила…
19 лютого 2026 року відбулося відкриття та освячення меморіальної дошки на честь полеглого Захисника України Ігоря Рожка.
Вшанувати пам’ять Героя прийшли його побратими, рідні та друзі, представники органу місцевого самоврядування, духовенство, мешканці села, освітяни та учні.
Особливо важко переживали непоправну втрату найрідніші — сестри загиблого. Їхній біль неможливо передати словами, адже вони втратили брата, рідну людину, частину свого серця. Разом із ними у глибокій скорботі всі присутні схилили голови та розділили цей невимовний біль.
Ігор Рожок народився і виріс у рідному селі, навчався у Михайлівській школі. З дитинства він вирізнявся щирістю, добротою та відкритим серцем. Він був надзвичайно доброю людиною, завжди готовою підтримати та допомогти. Дуже любив дітей, умів знаходити з ними спільну мову, ніколи нікому ні в чому не відмовляв. Його поважали односельці, цінували друзі, на нього могли покластися рідні.
Ще у 2014 році він був серед учасників Революції Гідності в Києві, стояв на Майдані, відстоюючи свободу і гідність українського народу. На початку війни у 2014 році добровільно звернувся до військкомату, однак тоді отримав відмову за станом здоров’я.
З початком повномасштабного вторгнення він знову зробив свій вибір. 26 вересня 2022 року Ігор вступив до лав 8-ї окремої гірсько-штурмової бригади, став стрільцем військової частини А3029. Його направили на Донецький напрямок — у запеклі бої під Бахмут.
16 листопада 2022 року він отримав перше поранення. Проте довго в лікарні не перебував — щойно став на ноги, повернувся до побратимів.
Згодом воював на Харківському напрямку, під Куп’янськом. Наприкінці листопада 2024 року брав участь у звільненні села Новомлинськ, проявивши мужність і стійкість.
1 січня 2025 року отримав друге поранення, але й цього разу не зламався духом.
21 липня 2025 року він вирушив на нову позицію в село Кутківка. А вже 19 серпня громаду сколихнула страшна звістка — Ігор Рожок загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, залишившись вірним присязі та Україні до останнього подиху.
За особисту мужність, самовідданість та вірність Україні Ігор Рожок був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Чин освячення меморіальної дошки звершив настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Віталій Безверхий. Спільна молитва об’єднала всіх присутніх, адже життя душі триває доти, доки лунає щира молитва.
Особливо зворушливим моментом стало те, що під час відкриття молитва зазвучала дитячими голосами. Найменші учні виступали з віршами та щирими проханнями до Бога — за Україну, за наших воїнів, за те, щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб не мерзли в окопах солдати, щоб не гинули діти, щоб кожен дочекався своїх рідних з фронту. Молилися і за вічний спокій душ тих, хто віддав своє життя, захищаючи нашу країну.
Меморіальна дошка — це не просто знак пам’яті. Це символ честі, незламності та любові до Батьківщини. Це нагадування молодому поколінню про високу ціну свободи.
19 лютого є символічною датою, адже саме тоді відбулося відкриття меморіальної дошки і саме в цей день минуло рівно пів року, як загинув Ігор Рожок. Пів року болю, сліз і пам’яті. Пів року, як його серце перестало битися, але його ім’я навіки закарбоване в історії рідної школи та громади.
Світла пам’ять про Ігоря Рожка назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів, односельців та всіх, хто його знав.
Герої не вмирають — вони живуть у наших серцях і в незалежній Україні, за яку віддали своє життя.
