Гліб Пек (06.01.1988 р. - 26.11.2025 р.): «Нескорений Казах»
До Всеукраїнської акції пам`яті "Сонях"
Гліб Пек (06.01.1988 р. - 26.11.2025 р.): «Нескорений Казах»
Чужина не питає, чи ти готовий. Вона просто приходить у життя — холодна, далека, з іншим небом і чужими голосами. Так сталося і з Віктором Пеком (татом Гліба) — у 70-х роках доля вирвала його з рідної Глибоки й занесла у Караганду. Там, серед степів, де вітер носить пил і спогади, почалося інше життя — не те, про яке мріяв, але те, яке довелося прийняти.
Спершу була самотність. Така, що стискає груди і змушує шукати рідне у чужих обличчях. Але згодом з’явилася Галина. В її очах він побачив тепло, яке нагадувало дім. Вони одружилися — не гучно, не показово, а щиро. І саме з того почалося їхнє справжнє життя в Караганді.
У 1974 році народилася донька Оксана — перша радість, перший сміх у новому домі. У 1979 році з’явився Максим — сильний і мовчазний, як батько. А в 1988 році, під Різдво, 6 січня, народився Гліб — смаглявий, допитливий, із живими очима, що з дитинства тягнулися до всього нового.
Минали роки. І серце Віктора все частіше кликало додому. У 2000 році Віктор із дітьми повернувся до Глибоки. Це було повернення не просто в село — у пам’ять, у коріння, у тишу, яка лікує. Оселилися в хаті матері-бабусі Олени, по вулиці Буковинського Віче (в колишньому – Комінтерна).
Гліб навчався у Глибоцької ЗОШ №1. Нове життя знову почалося — вже на рідній землі тата. Гліб особливо вирізнявся — він мав особливу любов до техніки. Не з книжок — із серця і рук. Міг розібрати й зібрати мопед, полагодити мотоцикл чи автомобіль так, ніби розмовляв із ними однією мовою. У його руках залізо оживало. Він працював на станціях технічного обслуговування, сестра Оксана вийшла заміж, а брат Максим повернувся у Караганду, де доглянув хвору і, згодом, похоронив маму. Глібу було тоді - 27.
2014 року на сході України починається АТО. З ініціативи ряду активних мешканців селища у Глибоці було створено громадське формування «Козацька варта». За словами тодішнього керівника Іллі Лупуляка: «Громадське об’єднання здійснювало охорону громадського порядку разом з міліцією та державного кордону з прикордонниками, а також запобігало протиправним діям, що могли завадити спокою і злагоді у райцентрі». До функціонування цього об’єднання долучився і Гліб Пек.
Він був із тих, кого війна не питає, чи готовий ти — вона просто приходить і змінює все.
Гліб став воїном 6 грудня 2022 року, коли його мобілізували до лав ЗСУ. Звичайний хлопець, чия дорога пролягла через навчальний центр у Рівному — а далі туди, де земля здригається від вибухів і небо давно втратило спокій.
Спочатку — кулеметник. Той, хто тримає лінію. Той, хто прикриває побратимів, коли вони рухаються вперед. Кулеметник — це не просто боєць, це щит. Його руки — вогонь, його серце — витримка. Він не має права на слабкість, бо за його спиною — життя інших. Його позивний «Казах». Сім місяців передової. Сім місяців, де кожен день — як окрема вічність.
У 2023 році він втратив батька. І навіть війна на мить відступила — дала йому змогу приїхати і попрощатися. Але біль втрати залишився з ним назавжди. Бо найважчі рани — не від уламків.
У 2025 році — контузія. Тиша після вибуху, яка гуде в голові. Світ, що розпливається. Біль, який не видно. Він сам проходив реабілітацію. Сам збирав себе по частинах — не скаржачись, не зупиняючись.
І знову повернувся. Бо не міг інакше.
Рівне. Перекваліфікація. Новий шлях — стрілець-снайпер. І знову передова. Знову ризик. Знову — заради інших. Точність, тиша, зосередженість. Снайпер — це вже інша війна. Це коли кожен подих має значення, коли ти дивишся в приціл і бачиш не просто ціль, а межу між життям і смертю. Це холодна витримка і гаряча душа, яка все одно болить. Він служив у складі 24-ї окремої механізованої бригади. Там, де тримаються найсильніші.
Місяць — безвісти зниклий. Місяць надії. Місяць молитов. Місяць, коли серце не вірить у найгірше. Потім стало відомо, що свій останній бій Гліб прийняв на Донецькому напрямку, де загинув 26 листопада 2025 року під час ворожого артилерійського обстрілу. 31 грудня його повернули додому, до Чернівців. А 3 січня Глибока зустріла його вже тишею… Алеєю Слави.
Він повернувся.
Не так, як чекали.
Контактною особою залишилась його племінниця Ксенія — та, що тримає пам’ять, як світло, щоб вона не згасла: «Дядько Гліб був не просто воїном. Він був сином, братом, рідним серцем для когось. Людиною, яка пройшла через біль, втрати, контузію — і все одно поверталася туди, де найважче. Бо такі, як він, не відступають. Вони тримають мирне небо над нами».
І навіть коли їх більше немає поруч — вони залишаються.
У землі. У пам’яті. У тиші, яка говорить голосніше за слова.
Слава Герою!
Згадала Наталія Балан з племінницею Ксенею Пек (Крилюк) та братом Максимом Пеком.
