Костянтин Лук’янюк (26.11.1993 р. - 17.08.2014 р.): «Покоління, що стало щитом»

Дата: 20.04.2026 16:23

Кількість переглядів: 10

До Всеукраїнської акції пам`яті

Костянтин Лук’янюк (26.11.1993 р. - 17.08.2014 р.): «Покоління, що стало щитом»
Його життя починалося тихо і світло — як у тисяч інших хлопців з буковинської землі.

Костянтин Лук’янюк народився 26 листопада 1993 року у Глибоці, ріс поруч із сестрою Аліною, ходив до місцевої школи, вчився, мріяв, формував себе. Але вже змалку в ньому було щось більше — серйозність, внутрішня зібраність, розум, який ніби поспішав подорослішати раніше за роки.

Він виріс у родині військових. Форма для нього не була просто одягом — вона була символом честі, сили, обов’язку. Малим він дивився на маму у військовому однострої й ніби вже тоді знав: його шлях буде таким самим. І це не було дитячою мрією — це було рішення.

Вчителька Глибоцької ЗОШ №1 Емілія Леонтій згадує: «Костя був чудовим сином і турботливим братом, у школі – старанним учнем та вірним товаришем. Завжди допомагав усім, хто цього потребував, брав активну участь у громадському та культурному житті школи. Своє майбутнє Костя пов’язував з професією військового і мав для цього усі необхідні якості: розум, дисциплінованість, пунктуальність, сумління, а головне – він умів любити людей, навіть казав: «Своїм підлеглим я віддам серце і душу». А довелося віддати життя, прикриваючи своїм тілом бойових побратимів під час обстрілу «Градами». Можливо, саме там, на полі останнього бою, краплі його крові проросли навесні червоними маками...»

Костя ріс вимогливим — передусім до себе. Любив порядок, охайність, справедливість. Не терпів неправди. Якщо відчував несправедливість — не мовчав. Любив математику, цікавився історією, читав багато — особливо про війни, полководців, людські рішення на межі життя і смерті. Він не просто читав — аналізував, думав, робив висновки. Ніби готував себе до того, що колись доведеться приймати власні.

У нього було небагато друзів, але справжніх. Він не розмінювався на поверхневість — ні в дружбі, ні в почуттях. І навіть до кохання ставився серйозно: вірив, що спершу має стати на ноги, а вже потім будувати щось велике і справжнє.
Після школи він не вагався — підписав контракт зі Збройними Силами України. Почалися військові будні. Дім бачив дедалі рідше, але серцем завжди був поруч із родиною.

А потім прийшла війна. Неоголошена, підступна, замаскована. Росія розпочала свою гібридну агресію — і країна прокинулася в новій реальності. Там, де ще вчора були звичайні міста, почали рватися снаряди. Там, де ще вчора жили мирні люди — з’явилися озброєні найманці.

І саме туди, на Схід, влітку 2014 року вирушив Костянтин. Він не розповідав рідним усієї правди. Беріг їх. Уникав прямих відповідей, не хотів тривожити. Навіть коли було важко, навіть коли не вистачало води і їжі, коли разом із побратимами змушений був виживати на межі можливого — він мовчав. Бо знав: його слова можуть розбити материнське серце.

Коли сестра Кості виходила заміж, він міг попроситися додому. Міг хоча б на кілька днів вирватися з пекла. Але відмовився. Сказав прості й страшні слова:
«Як я буду святкувати, коли хлопцям не вистачає навіть води?» Таким він був — справжнім. До кінця.

Його мати молилася за нього. Навіть далеко від дому, біля Стіни плачу, просила в Бога одного — зберегти сина. Вона відчувала тривогу, бачила погані сни, жила від дзвінка до дзвінка.

Останній був 16 серпня.

А потім — тиша. 17 серпня 2014 року поблизу Лутугиного на Луганщині їх накрив артилерійський обстріл. Жорстокий, нищівний. Вони щойно піднялися з укриття — і в ту мить вдарили «Гради». Усе сталося за секунди. Костянтин загинув.

Йому було лише двадцять. Кажуть, він прикрив собою побратима… І навіть у свою останню мить залишився тим, ким був усе життя — людиною честі.
Його тіло кілька днів чекало, поки його знайдуть, впізнають, повернуть додому з іменними жетонами… Вітчим упізнав його за татуюванням — хрестом святого Костянтина, символом боротьби за справедливість. Наче знак долі, який супроводжував його до кінця.

24 серпня, у День Незалежності України, Костянтина поховали у Карапчеві. У день, за який він віддав своє життя. Він не встиг прожити довге життя. Не встиг кохати, будувати, мріяти. Але він встиг зробити найважливіше — стати щитом для своєї країни. Його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Та жодна нагорода не здатна виміряти ціну його вибору.

…Мати часто просить пробачення, що не вберегла, не зуміла захистити свою кровиночку. І бачить сина у снах. Якось він навіть оповідав їй, як боляче били «Гради», як вони впали, мов билинки, підкошені смертоносним ворожим вогнем. Жінка мовчки – бо що тепер слова – схиляє у скорботі голову. Щиро молиться та просить, аби Господь тримав її Костика біля себе.

І, мабуть, найточніше про нього говорять слова, які стали пророчими: «Щоб людина зрозуміла, що їй є для чого жити — у неї має бути те, за що варто віддати життя…»
Він знайшов це.
І залишився з цим — назавжди…

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений: