Микола Рилов (03.07.1979 р. - 30.04.2024 р.): «Із болю — у мужність»
До Всеукраїнської акції пам`яті "Сонях"
Микола Рилов (03.07.1979 р. - 30.04.2024 р.): "Із болю — у мужність"
Рилов Микола Валерійович народився 3 липня 1979 року. Його коріння — у двох світах: мама, Марія Георгіївна, глибочанка, тато Валерій Володимирович — родом зі Ставропільського краю. У дитинстві Миколка часто їздив із батьками до тієї далекої батьківщини, але серцем завжди повертався у рідну Глибоку.
Навчався у Глибоцькій ЗОШ №1. Потім Микола пройшов навчання у будівельному технікумі, створив сім’ю, жив і працював у Чернівцях. Він обрав професію будівельника — тиху, але дуже потрібну.
Його руки вміли творити: вони клали цеглу, вирівнювали стіни, піднімали будівлі з нуля. У кожній із них залишилася частинка його праці, його терпіння і сили. Він не говорив багато — він будував.
Сімейне життя не склалося. Дітей не було. І коли вдома тяжко захворіла мама, Микола без вагань повернувся у Глибоку. Роботи постійної не знайшов — перебивався випадковими підробітками на будівництві. Заробляв копійку, щоб купити мамі ліки. Сам робив їй уколи, сам сидів поруч, коли задуха стискала її груди все сильніше. Він тримав її за руку, як колись вона тримала його.
Пішла з життя бабуся Фрозіна. А в 2019 році — і мама. Микола залишився сам зі своїми спогадами, зі своєю тишею.
24 вересня 2022 року він став до лав Збройних сил України. Того ж дня вирушив туди, де вирішується доля країни. Служба кулеметника у 72-гій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців — це не просто військова спеціальність. Це тягар, який лягає на плечі разом із холодною стрічкою набоїв, разом із відповідальністю за життя побратимів.
Кулеметник — той, хто тримає лінію, коли інші відходять, і той, хто першим зустрічає ворога, коли починається наступ. Його зброя говорить голосно, але за цим гулом — тиша зосередження, напруження кожного м’яза, кожної думки. Бо одна помилка — і може обірватися не лише його життя, а й життя тих, хто поруч.
У цій бригаді, що веде свій шлях ще з 2002 року, коли дивізію було переформовано, зберігається дух незламності. Тут воюють не просто солдати — тут стоять нащадки вільних, впертих, гордих. І кулеметник серед них — як камінь у фундаменті оборони: непомітний здалеку, але вирішальний у найважчий момент.
Його тітка Тамара згадує, як він телефонував і просто, без пафосу, розповідав: як узяв у полон російського військового, як обміняли його на українського солдата. І між рядками прозвучала гірка, але щира думка: мабуть, бути військовим — це й було його справжнє покликання…
Він не мав високого звання, але мав головне — повагу. Серед побратимів був авторитетом. За службу був нагороджений орденом Всеукраїнської громадської організації спілки ветеранів та працівників силових структур України «За заслуги», медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій», відзнаками Президента України «Хрест за мужність» та «За оборону України».
29 квітня 2024 року, у місті Вугледар на Донеччині, захищаючи Батьківщину, Микола загинув.
Його життя було непростим — з помилками, втратами, самотністю. Але в ньому було головне: він не зламався. Він будував — будинки, долю, себе. І в найважчий час став там, де мав бути.
Похований у Глибоці, на Алеї Слави.
І тепер його ім’я — серед тих, хто довів: навіть після темряви людина може стати світлом.
Згадала Наталія Балан з тіткою Тамарою Боровик.
