Микола Кошкодан (22.09.1977р. - 03.08.2024 р.): «Дорога додому через вічність»
До Всеукраїнської акції пам`яі "Сонях"
Микола Кошкодан (22.09.1977 р. - «Дорога додому через вічність»
Він народився у великій селянській родині, в якій виховувалось шестеро дітей, де життя не ділили на легке і важке, бо воно завжди було працею.
Кошкодан Микола Георгійович з’явився на світ 22 вересня 1977 року. Було їх три сестри і три брата. У такій сім’ї рано вчилися не лише ходити, а й допомагати: мати вставала ще до світанку, йшла у колгосп до корів, батько сідав за трактор, а діти знали — кожен має свою справу.
Село виховує по-особливому: не словами, а руками. Микола змалку тягнувся до землі, до техніки, до тієї важкої, але чесної роботи, яка годує. Навчався у Черепковецькій школі, потім у Глибоцькому ПТУ здобув фах тракториста. І все його життя — це гул мотора, запах свіжої ріллі, пил комбайна на обличчі й спокій у душі від того, що день прожитий недарма.
Він був тихий, добрий, працьовитий. Такий, що не кричить про себе, але завжди поруч, коли потрібна допомога. У хаті — справжній господар, у роботі — надійний, серед людей — щирий. Любив пожартувати: казав, що не жениться, бо жінка всі гроші забиратиме. І сміявся так по-доброму, по-сільському, що хотілося сміятися разом із ним.
Поруч завжди були друзі — не випадкові, а перевірені роками: сусіди Юрій та Василь, Танасій, Дмитро Топало. Вони не просто товаришували — вони жили одним життям. Разом працювали, разом допомагали один одному, разом мовчали після важкого дня. Така дружба не потребує слів — вона, як земля, тримає міцно.
А потім прийшла війна. Не спитала, не попередила — просто увірвалася і розірвала звичний плин життя. Те, що здавалося вічним — хата, двір, робота, дружба — раптом стало крихким.
Микола по мобілізації сам пішов у військкомат, бо не міг стояти осторонь. Та його не взяли — проблеми з легенями, лікування. Здавалося, що доля ще тримає його вдома… Але 17 квітня 2024 року, дорогою на роботу, його зупинили — і все змінилося назавжди.
Без дзвінків. Без зв’язку. Без права пояснити.
Сестра місяць шукала хоч якесь слово від нього — марно.
Пізніше він коротко скаже: у Десні, на навчанні, у 117-й бригаді… І навіть там знаходив у собі сили сказати, що годують добре. Шуткував, бо не хотів тривожити. Бо таким був — більше думав про інших, ніж про себе.
А вже 1 серпня 2024 року їх кинули на передову — у Покровський район, у село Желанне. Без телефонів. Без документів. Без права на прощання.
Минуло п’ять днів тиші. Сім’я почала тривожитися…
9 серпня 2024 прийшло страшне повідомлення — зник безвісти. І почалося інше життя — життя очікування. Шукали Миколу через СБУ, Червоний Хрест, координаційну раду…
Мама Анна Григорівна. Старенька мати не питала «чому». Вона молилася. Щодня. Кожної хвилини. Вдивлялася у дорогу, ніби він ось-ось зайде у двір, як колись — тихо, без зайвих слів. Вона не вірила у смерть. Бо для матері син не може просто зникнути. Вона жила між надією і болем. І чекала. Чекала так довго, що серце не витримало. 30 січня 2026 року її не стало. Вона пішла, так і не дочекавшись… Але, можливо, там — зустріла його першою.
І вже після її похорону, 7 березня 2026 року, коли ще не встигла стихнути туга і робили поминальний обід по мамі, пролунав дзвінок. Сухий голос повідомив те, що розбиває навіть тоді, коли ти вже все відчуваєш наперед: ДНК співпало.
Він знайшовся. Але не повернувся.
9 березня прийшло сповіщення. А 13 березня 2026 року Миколу поховали у Черепківцях. Того дня була дивовижно гарна погода. Сонце світило так лагідно, ніби хотіло обійняти кожного. Небо було чисте, без жодної хмарини. Весна несміливо торкалася землі, ніби не знала, чи має право приходити у такий день. І це було найболючіше. Бо природа жила. А люди — прощалися. Село стояло тихе. Люди мовчали. Друзі йшли поруч — ті самі, з якими він колись ділив роботу, хліб і жарти. Тільки тепер — несли його востаннє. І кожен думав про одне: як раптово може обірватися життя… і як довго потім болить пам’ять.
Микола Кошкодан. Він був простим чоловіком із села.
А став — частиною вічності. Слава Герою!
Згадала Наталія Балан з сестрою Марією Нікифорець (Кошкодан)
